"Там піз**ц, міста просто нема ...": шокуюча розповідь сім'ї, якій вдалося виїхати з Маріуполя

Маріуполь залишається найгарячішою точкою війни, яку нахабно почала росія, знищуючи міста. Це гірше за геноцид - вбивають дітей, гвалтують жінок, обстрілюють дитячі будинки, школи, лікарні. Вся країна ридала, побачивши страшні кадри влучення бомби в пологовий будинок у Маріуполі, а за кілька днів серця завмерли від обстрілу драмтеатру.

Не сотні, а тисячі наших громадян жорстоко вбиті. Тижнями людям не вдається залишити місто через те, що російські терористи обстрілюють евакуаційні колони. Але деяким українцям вдалося вирватися з пекла, інакше проведені в боротьбі за життя дні вони назвати не можуть.

Ми поспілкувалися з Оленою Саверіною, яка разом із чоловіком та двома маленькими дітьми виїхала з Маріуполя 15 березня. До цього часу, починаючи з 2 березня, вони були без зв'язку.

Читайте також: "Міста немає. Люди йдуть пішки трасою": Вакарчук показав жінку, якій вдалося втекти з окупованого Маріуполя

У тексті дуже багато нецензурної лексики, але ми не редагували пряму мову. Тому що в цьому випадку це зображає стан людей.

"Там піз**ц, міста просто нема ..."

Ми були без зв'язку, без світла, без води, без газу, без нічого. Готували їжу на багаттях. Виходиш із цією каструлею води підігріти на чай або макарони зварити, а починає херячити. Цю каструлю кидаєш, а сам у підвал. Неможливо було щось приготувати, а треба, бо діти. Дорослим їсти не хотілося. Вода закінчилася, за нею йти під обстрілами. Виходиш із бідончиком, хтось дійшов, а хтось ліг. Отак було. Йдуть наші чоловіки за водою і ми не знаємо, чи повернуться вони чи ні.

Спочатку окупанти увійшли і відрізали лівий берег, засіли по околицях. Чому так довго не можуть взяти Маріуполь – бо там дуже багато наших військових. Але це вся зачистка - це дуже довго. Авіація тільки росії, літаки скидали бомби. росії пох*ю, вони ху*рят і ху*рят, їм це місто нах*й не потрібне.

Я не знаю, що вони хочуть потім робити, тому що місто зруйноване на 90%. Кожна будівля якщо не зруйнована повністю, то частково. Лікарні та школи у мотлох. Там піз*єц, міста просто нема. Магазинів нема. Якщо не було прямих влучень, то вони розморадерені. Усі на старих запасах виживали.

"Цифри в новинах - брехня, там ВСЕ всипане трупами..."

Це не з новинної стрічки, я бачила все на власні очі. Наші ставили всередині міста техніку серед житлових будинків, танки стріляли. І тому так багато руйнувань, тому що відповіді летіли саме до центру серед житлових будинків. У нас у селищі теж стояла техніка українська, я не знаю, як вона називається. Він вистрелить і від'їде, а відповідь летить у наші будинки. От і все. І ті й ті нас заху*рили з усіх боків.

Але тут усі люди патріотичні, ніхто цього не хотів. Тут уже питання в іншому. Нас обнулили настільки, що нам уже все одно, нам треба припинення вогню, щоб нас не чіпали. Те, що пишуть про загиблих та їх кількість – це брехня. Все всипане трупами, всипане!

Адміністрація Маріуполя, яка залишилася, проводила збори на тему, що не вистачало людей збирати трупи. Викопували ями і людей скидали у братські могили. Дітей, дорослих, усіх підряд. Це апокаліпсис, я такого у страшних фільмах не бачила, а побачила на власні очі.

Драмтеатр, суки, там були діти. Там були люди, які втратили житло або не мали бомбосховища. Вони просто сиділи там. Жодного військового там не було. Нехай не кажуть, що там був Азов.

"Ми їхали під обстрілами..."

Ми носилися, як лані по всьому місту. Спершу батьки з лівого берега приїхали до нас у приватний сектор. Потім наше селище почали засипати, під будинок прилетів снаряд і ми поїхали до центру. Жили у сталінці біля драмтеатру. Потім почало прилітати і туди, сильно обстрілювали. Авіація скидає бомби, щоразу стискаєшся і думаєш – це все, це все, це у тебе, це у тебе.

Коли ховатися вже не було де, люди почали самовільно намагатися виїхати з міста. Ми вирішили, що поки машина ціла, то треба їхати. Не знали, що на нас чекає навіть за рогом будинку, ми їхали під обстрілами. На виїзді із міста стояли у заторі майже 3 години. Колони машин. Як виїхали, то вже видихнули. Дісталися Урзуфа.

"Бачу російських військових і очко стискається ..."

На даний момент ми сидимо поруч із Маріуполем, бо там багато близьких, друзів, батьки. Нам треба дочекатися тиші і повернуться, а потім ухвалити рішення куди нам їхати жити.

Як жити? Я не знаю відповіді на це запитання. Я не уявляю, що тут буде. Далі їхати Україною ми боїмося. Колони, які виїжджають у бік Запоріжжя, підпадають під обстріл. Палива немає, дістати дуже важко. А стати десь посеред траси та обісратися в полі потім – це ще гірше. Сидимо та чекаємо, моніторимо новини.

Зараз ми ходили по селищу за товарами, є російські вояки. Очко стискається, коли вони йдуть назустріч. Ніхто не чіпає нас зараз. Вони розкрили тут базу Азова, може якусь зброю забрали, це мої здогади. Ось там вони базуються, та їх мало. Місцеві розповідали, що росіяни привели якогось представника, провели збори. Сказали, що візьмуть Маріуполь, а потім все вирішуватимуть.

Мені знайома з росії дзвонить, у якої батьки у Маріуполі, каже, що Україна підірвала драмтеатр. Я повторюю - не говори мені це, пиз*ець, не говори мені це. Його в'ї**ли авіацією, а української авіації там немає. Хулі вони дзвонять і розповідають ці новини *бучі, які їм втирають.

Вони мені нах*й не потрібні. Тварини, якого х*я ви полізли до нас. Ми жили чудовим життям, у нас все було добре, місто було, як лялька. Все нах*й розх**рили. У них усіх башку позривало.

Я не знаю, що буде попереду, я боюся поганих новин. Я не бачу майбутнього, не розумію, що робити.

Наша редакція допомагає сім'ї вижити і дібратися у безпечне місце. Якщо у вас є можливість і бажання - долучайтеся. 

Картка: 5167 9856 6108 2834