“У вас есть две минуты, чтобы убежать”: що пережили українці в Бучі, з якими окупанти грали в сафарі

Життя кожного українця розділилося на до і після двічі. Вперше з початком війни 24 лютого, вдруге - коли світ побачив кадри з Бучі. У багатій українській мові досі не знайшлося слова, яке могло б описати цю трагедію. Ми називаємо це не війною, а геноцидом нашого народу.

Мирне населення катували, вбивали, допитували. Розстрілювали чоловіків, жінок, дітей. Окупанти їли собак та знущалися з домашніх тварин. Ті, хто вижив, з жахом згадують тижні, які їм довелося провести в повній окупації.

Журналістка Новини.LIVE поспілкувалася з Володимиром Абрамовим, сім’я якого досі залишається в Бучі, і дехто з його рідних не дожив до визволення міста.

Читайте також:  Захмарні ціни, російська мова в школах та викрадення людей: що насправді відбувається в окупованому рашистами Токмаку. Ексклюзив

24 лютого почали бомбити аеропорт в Гостомелі і в окупантів була можливість потрапити до Бучі, повністю її окупувати. Постійно було чути вибухи, перестрілки. У нас будинок поділений на дві частини і має два двори. Весь цей час мої рідні перебували в середні будинку - сестра з чоловіком і батько. Їм було страшно. Коли вибухи було чути близько, то вони перейшли в іншу частину хати. А в тій, яку покинули, через кілька годин стався вибух.

Першим наважився вийти у двір чоловік сестри, за ним і вона. На подвір’ї вони побачили чотирьох російських окупантів. Погрожуючи зброєю сестру відвели на іншу частину подвір’я і почали допит. Запитували де нацисти, адреси нацистів. На це вони чули відповідь, що нацистів у нас немає. Продовжувалося це протягом 15 хвилин. Допит був з погрозами, зі страшною нецензурною лайкою.

“Мы русские, почему вы прячетесь, мы пришли вас спасать, мы освободители”, - казали окупанти. Вони відкривали двері в гараж, сарай, погреб і питали: “Кто там? Кто там?”. Там нікого не було.

Після всіх знущань сестра пішла на своє подвір’я, а свого чоловіка не побачила. Там валявся лише його верхній одяг. Коли вона вийшла на вулицю - побачила його вбитим. Тіло лежало так, що зрозуміло - його поставили на коліна, а потім пострілом в скроню вбили і знесли пів обличчя.

Сестра була з котом на руках і кричала: “І мене вб’єш?” Чотири рази він погрожував, що вб’є. У цей час мій батько почав відтягувати її. Окупант сказав: “У вас две минуты, чтобы убежать”.

Потім вони спалили наш будинок, можливо перед тим розмародерили там все. Те, що я бачив у Бучі після - сотні вбитих зі зв’язаними руками. Це були люди різного віку, навіть дідусі з сивим волоссям. Таке враження, що з ними грали в сафарі.

Це не війна, це геноцид мирного населення. У них не вистачало духу воювати з нашими мужніми воїнами і вони просто знущалися над цивільним населенням.

Вічна пам'ять всім загиблим. Українці ніколи не пробачать ворога і кожен із них буде покараний. Перемога за нами!